» Преса » Щаслива жінка Оксана Пекун

 Де таке бачено, щоб вчителька на 1 вересня до стелі підкидала класний журнал, перевдягалася із строгого костюму в зручні джинси і втікала зі школи до річки та лісу, закликаючи "Осінь, зачекай". Здатною на такий "подвиг" виявилася "вчителька"-співачка Оксана Пекун у кліпі на пісню "Осінь". Тут вона проявила себе вельми різноплановою особистістю - і на коні верхи мчала, і на човні веслувала, і довкола багаття з гуртом друзів до світанку сиділа. І при цьому Оксані надзвичайно органічно вдавалося залишатися собою. А все тому, що ця талановита людина є такою насправді - оптимістичною, веселою та енергійною, здатною надихати усіх оточуючих своїм запалом, своїми почуттями і своїм теплом
    
     Оксана Пекун переконана, що вона справді "осіння жінка", тому що народилася в листопаді, дуже полюбляє хризантеми і є яскравою представницею загадкового "скорпіонячого" знаку, оскільки надзвичайно вимоглива до себе і оточуючих. Оксана добре знає, що все в цьому житті треба досягати напруженою працею, причому, перш за все, над собою. Це вона зрозуміла, ще навчаючись в тернопільському педагогічному інституті, де співала у вузівському вокально-інструментальному ансамблі "Молодість".
    
     Оксана Пекун: Якби з мене не випромінювалася любов до пісні, до того, чим я займаюся, прагнення до спілкування з людьми, нічого б у житті мені досягти просто не вдалося. Усі мої внутрішні переживання, емоції і дуже серйозне ставлення до своєї діяльності, що наче імпульси передаються публіці на кожному моєму виступі, стають своєрідним містком до серця кожного слухача.
    
     Пригадую, ще років одинадцять тому, коли я була на п’ятому місяці вагітності, на одному з концертів впала на сходинках за сценою. І от саме тоді, у сум’ятті переживань за дитину, за її здоров’я, я дуже гостро відчула, що моя доля, незважаючи ні на що, пов’язана тільки зі сценою. Пам’ятаю, через деякий час після того, як виписалася з пологового будинку зі своєю донечкою, у нас в інституті був дуже важливий концерт. І, попри всі клопоти перших днів материнства, все одно зателефонувала керівнику нашого ансамблю Олександру Бурміцькому (він, до речі, був і першим композитором моїх пісень) і пообіцяла, що прийду виступити.
    
     Я з часом зробила для себе висновок, що сцена для мене - це наркотик. Без неї я просто не можу. Де б не була, що б не робила, я постійно хочу бути на сцені, хочу дарувати людям свої пісні... А в них - я сама, моя душа.
    
     А чому я стала така наполеглива, вперта у цьому прагненні? Все почалося з конкурсу "Червона Рута-91". Це був перший, так би мовити, серйозний етап у моїй творчості, своєрідна заявка глядачу. Я, отримавши перемогу на обласному відбірковому турі "Рути" в Тернополі, поїхала до Запоріжжя із купою райдужних мрій і сподівань. Але сталося так, що на тому конкурсі мене взагалі ніхто не слухав. Історія до банальності проста: мені випало виступати о 10 годині, в залі на той ранній час нікого з членів журі взагалі не було, світилися тільки лампочки над їх робочим столом, та й що може бути за голос в десятій ранку, коли у співаків він "прокидається" десь тільки близько дванадцятої.
    
     Однак, це вже деталі. Саме тоді я вперше, як малесеньке курчатко, увійшла до того великого "курника" шоу-бізнесу, і, можна сказати, що мене там "притоптали". Так от, після цього виступу, коли я зрозуміла, що це був тільки такий собі тихесенький несміливий "писк" у тому "курнику", керівник нашого ансамблю Олександр Бурміцький мав зі мною серйозну розмову, суть якої зводилася до того, що він не бачить у мені перспективи як у співачці. Ці слова мене, чесно кажучи, просто "вбили", оскільки я вважала, що чогось варта, достойна працювати і можу це робити. Ця переконаність, власне, і допомогла мені не опустити руки. А фраза "З тебе нічого не буде", навпаки, стала стимулом до подальших дій. Я почала займатися собою, інтенсивно працювати над репертуаром. І так це прагнення, ця наполегливість - досягти успіхів - дали свої результати.
    
     Після "Червоної рути", яка і справді стала першим кроком у творчій біографії Оксани Пекун, з’явилися такі віхи як дипломант конкурсу імені Володимира Івасюка, лауреат пісенного конкурсу "Доля", переможець телевізійного конкурсу "Мелодія", лауреат І премії Міжнародного конкурсу молодих виконавців "Романси Славутича", лауреат ІІ премії фестивалю імені Клавдії Шульженко, дипломант Міжнародного фестивалю "Слов’янський базар-95".
    
     Оксана Пекун: Моя хороша знайома, колега по цеху Надія Шестак колись сказала: "Оксано, для того, щоб тебе знала публіка, щоб заявити про себе, треба їздити на конкурси". І от така конкурсна епопея в мене почалася в 1993 році. Я мусила зробити це. У кожного артиста це обов’язковий етап у творчості, що він має пройти. Це справжня школа - і виживання, і психологічна. Якщо ти на власній шкірі відчув ту конкурсну атмосферу й зміг у ній існувати, значить все нормально, й процес загартування пройшов успішно...
    
     А далі була вже концертна діяльність. Ось де мене чекала справжня школа майстерності, яка вимагала кардинальних змін у репертуарі. Саме тоді з’явилися пісні на музику Олега Барана, Олександра Чукаленка, Сергія Лазо, Анатолія Мельника.
    
     Кожна людина відчуває, коли в її житті настає момент для кардинальних змін. Дивні нюанси, які раптово випливають невідомо звідки, співпадіння, які насторожують і щось доводять, вчинки та події одного дня складаються в єдине ціле, наче мозаїка, переконуючи в одному - треба щось змінювати. Таким моментом для Оксани Пекун стало рішення про переїзд до Києва.
    
     Оксана Пекун: Я переїхала до Києва в 1998 році. Чому прийняла таке рішення, -тому що в рідному Тернополі я вже зробила все, що могла. Напевно, не було на той час у місті жодного концерту, де б не співала Оксана Пекун. Тернопіль вже напам’ять знав мій репертуар, і це стало нецікавим. Я зрозуміла, що настав час іти нормальною ходою далі, вперед. А оскільки всі засоби масової інформації - радіо, телебачення, преса - в Києві, треба було переїздити туди, щоб перебувати в центрі подій. Звичайно, таке рішення мені далося дуже важко, бо в Тернополі залишалася донечка, я не могла взяти її із собою. Однак, все-таки, довелося ризикнути, тим більше, що моя мама мене цілком і повністю підтримала, і я, залишаючи Лідусю на її руки, була спокійною, хоча за дитиною дуже сумувала. Я й досі завжди важко переживаю розлуку з нею, але це, напевно, є особливістю життя кожного співака, коли багато часу доводиться проводити поза домом...
    
     Так чи інакше, але переїзд до Києва відразу дав свої результати - з 1998 року я три рази об’їздила з гастролями всю Україну, дала близько 250 концертів. Це стало базою для професійної діяльності, досить сильно загартувало. Зараз я впевнена у своїх силах, вільно спілкуюся з глядачем, відчуваю, які пісні "ідуть" легко, а які потрібно по-особливому подавати, щоб люди зрозуміли їх до кінця. Я знаю, що маю свою публіку, яка любить мене і приймає такою, якою я є...
    
     Але на початках у Києві було, чесно кажучи, важко, довелося пережити жахливий психологічний тиск, коли треба все починати спочатку і доводити, хто я така й що можу. В принципі, історія про провінціалку, яка приїздить до столиці, добре відома всім, і особливо нічого пояснювати не треба. Мені вдалося все це пережити тільки завдяки своєму сильному характеру. Можливо, й справді часом виникало бажання заховатися в куточку та поплакати, але про це ніхто і ніколи не знав. Я завжди себе переконувала в тому, що кожна невдача - це новий поштовх до роботи. Таким чином, я наполегливо продовжувала працювати, і, відповідно, кожен день приносив якісь результати. Це були зустрічі, інтерв’ю, знайомства, виступи, концерти, тобто постійна робота - те, що співакові може дати тільки Київ.
    
     Досить багато про визнання творчості співачки, як і кожного митця, може сказати звання "заслужена артистка України". Цей титул, з іншого боку, дає і більше повагу публіки, оскільки це - оцінка діяльності артиста з боку держави. Для Оксани Пекун звання заслуженої артистки України стало потужним стимулом до подальшої роботи. Так, пісні співачки останні п’ять років поспіль ставали "Шлягерами року", виборюючи почесні "золоті" диски на однойменному фестивалі. Це композиції "Вперше", "Квіти в дарунок", "Дика орхідея", "Відлітаю, прощай". А відома пісня "Зелен клен", яку написали метри української естради Ігор Поклад і Юрій Рибчинський, що в оновленому варіанті увійшла до репертуару Оксани Пекун, була названа шлягером ХХ століття.
    
     Оксана Пекун: Під час кожного виступу я намагаюся бути надзвичайно відвертою, до кожного концерту ретельно готуюся, щоб все було на високому професійному рівні. І якщо на початках в мене, зрозуміло, були не настільки досконало зроблені пісні в плані аранжування чи запису, все це я виправляла і доповнювала своєю енергетикою, роботою на сцені. Зараз у мене склалася настільки потужна професійна команда, що я на всі сто відсотків впевнена у своїх піснях. Величезну роль для мене відіграло знайомство із балетом "Дель’с-арт". Його керівник Олег Чорний, можна сказати, "виліпив" мене хореографічно. Таким чином вдалося здійснити мою давню мрію - зробити на сцені справжнє шоу. Важливою віхою стала для мене і співпраця із справжніми професіоналами-стилістами. Олена Твєліна, яка працює зі мною як стиліст і візажист, дуже багато зробила для того, щоб мої образи були різноплановими, і я щоразу змінювалась. А як не сказати про композитора та аранжувальника Олега Макаревича! Саме він зробив пісні Оксани Пекун стильними і сучасними. Щодо поетичних текстів, то більшість із них вийшли з-під пера моєї подруги Олени Лайко. Їй вдається надзвичайно тонко підмітити ті нюанси, що близькі саме мені, співзвучні моментам із мого життя. Тому в піснях мені так легко бути щирою і відвертою, адже кожна композиція наче пропущена крізь мене.
    
     Для кожної співачки надзвичайно важливо, щоб, крім однодумців - авторів музики і текстів, її підтримувала людина, яка бере на себе весь організаційний бік виконавської діяльності, спрямовує та координує роботу усієї команди. Такою людиною став продюсер Володимир Коваленко. Отже, усі ми ідемо в ногу з часом. Те, що я співаю - хороша сучасна естрада.
    
     Однозначно, що всі пісні Оксани Пекун певною мірою є особистісними. Одні тільки назви їх чого варті - "Кав"ярня кохання", "Не залишай", "Ти будеш мій", "Твоя"... А хто із співачок відважиться заявити зі сцени "Така я - весела і сумна"? Оксана змогла це зробити.
    
     Оксана Пекун: Я надзвичайно відверта, причому як на сцені, так і в житті. Часом навіть боюся своєї відвертості. Колись одна дуже хороша людина мені сказала: "Оксано, ти за свою відвертість колись постраждаєш". Я дійсно іноді, піддавшись емоціям, можу не стриматися і сказати все, що у мене на душі, на серці. Однак така правда людям не завжди подобається. Але, з іншого боку, не можна бути відвертою на сцені і якоюсь іншою в житті. Якщо це - риса характеру, то вона проявляється у всьому.
    
     А взагалі, я щаслива людина. Щаслива з того, що як жінка я реалізувалася і маю найкращу в світі донечку, що поряд зі мною є людина, яка мене любить і усіляко підтримує, є мама, яка повністю розділяє всі моменти моєї творчості, мого життя. Щаслива, що маю друзів, які мене розуміють. І коли мені потрібна допомога чи порада, я маю до кого звернутися, є міцні плечі, на які опертися.
    
     Отже, можу з впевненістю сказати, що для щастя потрібно так багато і так мало - здоров’я, родина і улюблена справа, тобто те, чим ти займаєшся і що дає поштовх для усього подальшого життя.
    
     10 листопада в Національному Палаці "Україна" відбувся сольний концерт Оксани Пекун, приурочений 10-річчю творчої діяльності співачки. Квіти, оплески, вітання друзів і колег, справжній калейдоскоп, де об’єдналися пісня і танець, бурхливі почуття і довірлива розмова. "Яка я щаслива, що маю можливість співати для вас," - лунало зі сцени…

Автор: Ольга Левченко
Джерело: "Здоров’я жінки"
Дата: 25.02.2003